Аналіз формування та розвитку права сторони захисту на оскарження рішень, дій чи бездіяльності слідчого, прокурора в кримінальному процесі незалежної України

Analysis of Formation and Development Rights of the Defense to Appeal Decisions, Actions or Omissions Investigator, Prosecutor in Criminal Proceedings of Independent Ukraine

The article is devoted to scientific research proposals to amend the criminal procedure law of Ukraine as an independent state on the suspect’s right to appeal against decisions, actions or inactions of an investigator, a prosecutor, an inquiry judge during the preliminary inquiry of the criminal proceedings. It is established that the development of the institute of an immediate appeal directly depends on the level of democracy in society. It was proved that the adoption of the Criminal Procedure Code of Ukraine was the turning point in legislation the suspect’s right to appeal during the preliminary inquiry of the criminal proceedings. The historical development of the institute of appeal in the criminal proceedings of Ukraine, which continues today, was analyzed. For a long time Ukraine was under the rule of other states, and therefore the legislation was formed under the pressure of countries – aggressors, democratic principles were ignored. It was proved that after Ukraine had got its independence the institute of appeal in criminal proceedings began to develop actively: a lot of very important changes were made in procedural law, academics and practitioners began to work out new democratic laws, legal opinions of the Constitutional Court of Ukraine expanded the rights of the defense to an appeal. It is emphasized that the expediency of securing the legislation is not only the right of a suspect to the appeal during the preliminary inquiry, but the establishment of the state to adopt procedural guarantees, the review and the decision on the appeal. The right to appeal should not be only declarative. Ukraine has chosen a democratic way of development, the core values of which are a man, his rights and freedoms. The institute of appeal, of course, must also evolve in these directions. A number of procedural flaws and gaps, that need further improvement of the Criminal Code of Ukraine, were found. The conclusion about the importance of legislative reforms according to the requirements of the international law on the observance of fundamental rights and freedoms of the man, who became a member of criminal proceedings, was made.

Історію розвитку кримінального процесу України  вивчали в своїх працях Г. В. Федотова, С. М. Зеленський, В. Г. Лукашевич, К. В. Беляєва, О. Ю. Костюченко. При цьому, на нашу думку, питання щодо законодавчого врегулювання права сторони захисту на оскарження рішень, дій чи бездіяльності слідчого, прокурора в кримінальному процесі України за період незалежності потребує додаткового окремого наукового дослідження. Аналіз формування та розвитку права особи на скаргу в кримінальному процесі на різних історичних етапах дозволить виявити можливі вади в його правовому регулюванні на нинішньому етапі суспільного розвитку та запропонувати шляхи їх вирішення [1, 106 - 110].

На протязі дії Кримінально – процесуального кодексу Української Радянської Соціалістичної Республіки 1960 р. (далі – КПК УРСР 1960 р.) зміст його положень, в тому числі і щодо оскарження підозрюваним, обвинуваченим дій та рішень слідчого, прокурора, постійно вдосконалювався та доповнювався. Проте, безперечно, основних змін КПК УРСР 1960 р. зазнав після таких історично значущих подій в нашій державі, як проголошення незалежності України (1991 рік), прийняття Конституції України  (1996 рік), проведення в Україні судових реформ в 2001 та в 2010 роках.  Це свідчило про бажання законодавця надати  КПК УРСР 1960 р. вигляд правового акту, в якому б знайшли своє відображення положення численних міжнародних правових актів (серед яких – Загальна декларація прав людини 1948 р., Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. тощо), ратифікованих Україною [1, 106 - 110]. Так, наприкінці  1992 року зазнала змін і сама назва кодексу. Відтепер це був  Кримінально – процесуальний кодекс України (далі – КПК України 1960 р.). Також в 1992 році КПК України 1960 р. [2] було доповнено наступними, на нашу думку, вкрай важливими на той час статтями, які  розширювали процесуальні можливості сторони захисту щодо оскарження рішень та дій процесуальних осіб під час досудового слідства:

• ст. 236 – 5. Оскарження до суду постанови про закриття справи. Сторона захисту набула  права оскаржити до суду постанову про закриття кримінальної справи в разі незгоди з підставами, які були в ній зазначені, якщо вони порушували інтереси підозрюваного, обвинуваченого.
• Ст. 236 - 6. Розгляд суддею скарги на постанову про закриття справи. Встановлювався порядок та строки розгляду скарги в суді.

Наступний крок до розширення прав підозрюваного, обвинуваченого щодо питання, яке є предметом даного наукового дослідження, законодавцем було здійснено в 2001 році [3] шляхом внесення до КПК України 1960 р.  положень, що передбачали судовий порядок оскарження всіх дій слідчого чи прокурора (ч. ч. 5, 6 ст. 234 та ч. ч. 2, 3 ст. 236). Але варто підкреслити, що розгляд цих скарг передбачався судом першої інстанції лише на стадіях попереднього розгляду справи або при розгляді її по суті, тобто після того, як досудове слідство буде закінчене, обвинувальний висновок складено, і справа після перевірки прокурором надійшла до суду.

Також  КПК України 1960 р. було доповнено ст. ст. 165 -  2 та  165 – 3, які надавали право підозрюваному, обвинуваченому, його захиснику чи законному представнику  подати апеляцію на постанову судді про обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та на постанову судді про продовження строку тримання під вартою. В це й же рік Конституційний Суд України (далі – КСУ) в Рішенні від 23 травня 2001  року N 6–рп/2001 [4] зазначив, що право на судовий захист належить до основних, невідчужуваних  прав і свобод людини  і громадянина  та відповідно до ч. 2 ст. 64 Конституції України  не  може  бути  обмежене  навіть  в  умовах воєнного або надзвичайного стану  (аб. 4 п. 3 мотивувальної частини), а недосконалість інституту судового  контролю  за  досудовим слідством не може бути перепоною для оскарження актів, дій чи бездіяльності посадових осіб органів державної влади (аб. 6 п. п. 4.2 п. 4 мотивувальної частини).

30.01.2003 року КСУ прийняв Рішення N 3–рп/2003 [5] за результатами розгляду справи за конституційним поданням Верховного Суду України (далі – ВСУ) щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ч. 3 ст. 120, ч. 6 ст. 234, ч. 3 ст. 236 КПК  України 1960 р. (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора), згідно якого було визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними) положення ч. 6 ст. 234,  ч. 3 ст. 236 КПК  України  1960 р., згідно  з  якими  скарги  на  постанови  слідчого, прокурора про притягнення як обвинуваченого розглядалися судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті. Було визнати такими, що не  відповідають  Конституції  України (є  неконституційними), положення ч. 6 ст. 234,  ч. 3 ст. 236 КПК України 1960 р., які унеможливлювали розгляд судом  на  стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого, прокурора   стосовно   приводів,   підстав   і  порядку  порушення кримінальної справи щодо певної особи. Положення  ч. 6 ст. 234, ч. 3 ст. 236 КПК України 1960 р., що були визнані неконституційними, втратили чинність з дня ухвалення КСУ цього Рішення. Таким чином, було встановлено право на оскарження до суду постанови про порушення кримінальної справи на стадії досудового слідства, але спеціального процесуального порядку судового розгляду таких скарг на законодавчому рівні  закріплено не було. Лише в 2006 році  [6] законодавець доповнив КПК України 1960 р. ст. 236 – 7, згідно якої постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи щодо конкретної особи чи  за  фактом  вчинення злочину   могла   бути   оскаржена  до  місцевого  суду  за  місцем розташування  органу  або  роботи  посадової  особи, яка винесла постанову, з дотриманням правил підсудності. Встановлювалось, що скарга на постанову органу дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи щодо особи може бути подана до  суду особою,  щодо якої було порушено кримінальну справу, її захисником чи законним представником. Скарга на постанову органу дізнання,  слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину могла бути подана до суду  особою,  інтересів  якої   стосується порушена кримінальна справа, її захисником чи законним представником з достатнім обґрунтуванням  порушення  прав  та  законних  інтересів відповідної особи. Якщо обґрунтування порушення прав та інтересів особи  визнавалось  суддею  недостатнім,  суддя мав право прийняти  рішення  про відмову  у  відкритті  провадження  з  розгляду скарги.  Відмова у відкритті провадження не позбавляла права  повторно  звертатися  до суду. Суд приймав  до  розгляду  скаргу  на постанову про порушення кримінальної справи протягом  усього  часу  перебування  справи  у провадженні   органу  дізнання,  слідчого,  прокурора  до  моменту закінчення досудового слідства. Також законодавець доповнив  п. 4 ч. 1  ст. 206  КПК України 1960 р., закріпивши, що досудове слідство в кримінальній справі зупиняється у випадку  зупинення  судом  слідчих  дій  на час розгляду скарги на постанову про порушення кримінальної справи.

З’явилась в КПК України 1960 р. і ст. 236 – 8, яка встановлювала порядок розгляду судом скарги на постанову про порушення справи. Але невдовзі, вже в 2009 році, КСУ було прийнято Рішення № 16-pп\2009 від 30.06.2009 р. [7], яким  визнані неконституційними окремі положення ст. 236 - 8 КПК України 1960 р., а саме: положення ч. ч. 7, 9,  п. 3  ч. 12,  п. 2  ч. 16  ст. 236 - 8 КПК України 1960 р., які  втратили   чинність  з  дня  ухвалення КСУ цього Рішення. Відтепер суддя не мав права, у разі неподання без поважних причин до  суду  матеріалів, на  підставі  яких  було прийнято рішення про порушення справи, у встановлений суддею строк, визнати  відсутність  цих матеріалів   підставою  для  скасування  постанови  про  порушення справи (ч.7). Також КСУ визнав, що є неконституційним положення ч. 9 ст. 236 - 8 КПК України 1960 р.  щодо можливості судового розгляду скарги в разі неявки прокурора, положення п. 3 ч. 12  ст. 236 - 8 КПК України 1960 р.  щодо заслуховування судом думки прокурора лише в разі, якщо він з’явився в судове засідання, та положення п. 2 ч. 16 ст. 236 - 8 КПК України 1960 р.  щодо винесення суддею постанови про відмову в порушенні справи в разі задоволення скарги. Зазначене Рішення КСУ в той час стало підставою для ще тривалішого  судового розгляду скарг, який виходив за межі розумних строків, постійного перенесення судових засідань з розгляду скарг, свавілля органів досудового розслідування та прокуратури, а як наслідок – подача до суду скарги на постанову про порушення кримінальної справи перестала бути ефективним способом захисту прав та інтересів особи. Таким чином, порушувались норми ст. ст. 6, 13 Конвенції про захист прав людини  та основоположних свобод [8], якими закріплено право кожного на розгляд справи упродовж розумного строку та право на ефективний засіб юридичного захисту.

На нашу думку, у вказаний період в Україні суди першої інстанції не мали достатніх законодавчо закріплених повноважень для здійснення належного судового контролю за досудовим слідством. Слідчий, прокурор не виконували ухвали суду про надання матеріалів, на підставі яких було прийнято рішення про порушення кримінальної справи, прокурор не з’являвся на судовий розгляд скарг, і такі дії зазначених процесуальних осіб не були підставами для притягнення їх до відповідальності. Право громадян на оскарження постанов про порушення кримінальної справи стало декларативним.

Залишалось проблемним і дискусійним питання щодо оскарження бездіяльності слідчого, прокурора під час досудового слідства, якою грубо порушувались права та свободи підозрюваного, обвинуваченого, адже КПК України 1960 р. не встановлював права на судове оскарження такої бездіяльності. В зв’язку з цим  КСУ в Рішенні від 14.12.2011 р. N 19-рп/2011 [9] дійшов висновку, що системний аналіз положень  КПК  України 1960 р.,  зокрема тих, які визначають його завдання та унормовують порядок оскарження рішень чи дій суб'єктів владних  кримінально - процесуальних  повноважень,  дає підстави для висновку про можливість оскарження до суду не тільки рішень і  дій прокурора, слідчого, органу дізнання, але й їхньої бездіяльності.

Отже, наявні на той час недоліки в нормативному врегулюванні кримінального процесу, які призводили до недодержання принципу рівності його учасників, до порушення права на захист, в тому числі і  під час досудового слідства, а також  соціальні зміни в суспільстві та курс України на демократичний розвиток держави вимагали кардинальних змін в законодавстві.  В зв’язку з цим 20 листопада 2012 року в Україні вступив в дію Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – КПК України), розробка якого  почалась ще в 90- х роках XX ст.  Значною перевагою КПК України стало унормування дійсної рівності сторін у змагальному процесі, причому в порівнянні з минулим процесуальним законодавством було відчутно розширено права адвоката, зміцнено гарантії їх реалізації та зменшено обсяг прав прокурора, тобто функції обвинувачення й захисту стали переважно врівноваженими, що зміцнило разом з іншими факторами можливість суду неупереджено розглядати справи та приймати виважені й справедливі рішення. При цьому принципово в сенсі забезпечення неупередженого судочинства і захисту прав, свобод та законних інтересів особи зросла контрольна функція суду на досудовому етапі провадження [10].

Серед безперечних новел КПК України, які регулюють питання, що є предметом даного дослідження, на наш погляд, варто виділити нормативне закріплення права сторони захисту на оскарження слідчому судді під час досудового розслідування бездіяльності слідчого, прокурора. Також законодавець чітко закріпив перелік рішень, дій чи бездіяльності слідчого, прокурора, які можуть бути оскаржені стороною захисту  слідчому судді під час досудового розслідування кримінального провадження. Вперше в історії кримінального процесу України максимально, порівняно з минулими періодами історичного розвитку кримінального процесу, збільшився судовий контроль щодо додержання процесуальними особами прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого. Прийняття КПК України, безперечно, стало  революційним етапом становлення і вдосконалення інституту оскарження в кримінальному процесі України.

Разом з тим, на нашу думку, існує певний ряд  процесуальних недоліків і прогалин, які потребують подальшого вдосконалення КПК України. В зв’язку з цим, з метою однакового застосування всіма судами загальної юрисдикції кримінального процесуального законодавства та уникнення неоднозначного тлумачення норм права Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – ВССУ) було офіційно видано низку процесуальних роз’яснень Головам апеляційних судів областей, м. Києва та м. Севастополя, Апеляційного суду Автономної Республіки Крим, серед яких лист ВССУ від 09.11.2012 № 1640/0/4-12 «Про деякі питання порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності під час досудового розслідування» [11], лист ВССУ  від 21.11.2012  № 10-1717/0/4-12 «Про деякі питання порядку здійснення судового провадження з перегляду судових рішень у суді апеляційної інстанції відповідно до Кримінального процесуального кодексу України» [12].

Відсутність у сторони захисту права на оскарження рішення сторони обвинувачення щодо початку досудового розслідування кримінального провадження  як за фактом вчинення кримінального правопорушення, так і відносно конкретної особи; права на оскарження повідомлення  про підозру у вчиненні кримінального правопорушення; права на оскарження  рішення сторони обвинувачення щодо правової кваліфікації вчиненого кримінального правопорушення та його перекваліфікації; права на оскарження під час досудового розслідування рішень, дій чи бездіяльності слідчого, прокурора, вчинених відносно особи, до визнання цієї особи підозрюваним; права на оскарження незаконного затримання – зазначені прогалини законодавства  є підтвердженням того, що чинні кримінальні процесуальні норми не є досконалими і не забезпечують належного захисту прав та інтересів підозрюваного, обвинуваченого.

На підставі проведеного наукового аналізу ми дійшли висновку, що  законодавче закріплення права підозрюваного на оскарження рішень, дій чи бездіяльності процесуальних осіб на сьогоднішній день перебуває в активній фазі доопрацювання і вдосконалення. Наша держава обрала демократичний шлях розвитку, головними цінностями якого є людини, її права та свободи. Розвиток інституту оскарження в кримінальному процесі України, безумовно, має також розвиватись в цьому напрямку. Прийняття КПК України в 2012 році, на нашу думку, має стати лише початком фундаментальної реформи, направленої на максимальне досягнення принципу  рівності сторін в кримінальному процесі, в тому числі і за рахунок розширення права сторони захисту на оскарження рішень, дій чи бездіяльності слідчого, прокурора під час досудового розслідування.

З проведеного  наукового дослідження ми зробили висновок, що рівень законодавчого врегулювання права підозрюваного на оскарження рішень, дій чи бездіяльності  процесуальних осіб, які представляють інтереси держави, завжди знаходився і, на нашу думку, буде знаходитись в прямій залежності від рівня розвитку демократії в суспільстві. Тоталітарний режим в достатній мірі не забезпечує стороні захисту права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності в кримінальному провадженні. Лише в тій державі, де на першому місці стоїть питання неухильного додержання конституційних прав і свобод особи, має місце дієвий інститут оскарження. Ми вважаємо, що важливим аспектом в цьому питанні є закріплення на законодавчому рівні не лише права підозрюваного на скаргу під час досудового розслідування, а й встановлення державою процесуальних гарантій щодо прийняття, розгляду  та виконання рішення за скаргою. Право на скаргу не повинно носити лише декларативний характер.

Інститут оскарження в кримінальному процесі України пройшов досить довгий і складний шлях історичного розвитку, який триває і до сьогодні. На нашу думку, це пов’язано із складнощами щодо розвитку самого кримінального процесу України. Так склалося, що наша країна  постійно перебувала під владою інших держав, законодавство формувалось під тиском країн – агресорів, демократичні принципи ігнорувались. Тільки після набуття  Україною  незалежності  інститут оскарження в кримінальному процесі почав активно розвиватись: вносились численні вкрай важливі зміни в процесуальне законодавство, науковці і практики почали розробляти нові демократичні законопроекти, правові висновки КСУ розширили права сторони захисту на скаргу. Прийняття КПК України стало переломним етапом розвитку інституту оскарження. На сьогоднішній день продовжується  активне законодавче вдосконалення процесуальних норм, які регулюють право підозрюваного на оскарження рішень, дій чи бездіяльності процесуальних осіб під час досудового розслідування. При цьому важливо, щоб такі законодавчі реформи  проводились з урахуванням вимог міжнародного права щодо додержання основоположних прав і свобод особи, яка стала учасником кримінального судочинства.

Список літератури

1. Касумова А. Право особи на скаргу в кримінальному процесі України: етапи формування та розвитку// Юридична Україна. 2013. № 2. С. 106-110.
2. Про внесення доповнень і змін до деяких законодавчих актів України. Закон України від 15.12.1992р. № 2857- XII //Відомості Верховної Ради України. 1993. № 6. Ст. 35.
3. Про внесення змін до Кримінально – процесуального кодексу України. Закон України від 21.06.2001р. № 2533- III //Відомості Верховної Ради України. 2001. № 34-35. Ст. 187.
4. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого  Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців      третього,  четвертого, п'ятого статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України та за конституційними зверненнями громадян Будинської Світлани Олександрівни  і Ковриги Сергія Володимировича щодо офіційного  тлумачення положення абзацу четвертого статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України  (справа щодо конституційності статті 248-3 ЦПК України) від 23.05.2001р. N 6-рп/2001 // База даних «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v006p710-01 (дата звернення 09.12.2016).
5. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України  (конституційності) положень частини третьої статті 120, частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України (справа про розгляд судом окремих постанов  слідчого і прокурора) від 30.01.2003р. N 3-рп/2003// База даних «Законодавство України» / ВР України. URL:  http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v003p710-03 (дата звернення 09.12.2016).
6. Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо оскарження постанови про порушення кримінальної справи: Закон України від  14.12.2006р.  № 462-V //Відомості Верховної Ради України. 2007. N 9. Ст.74.
7. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України  (конституційності) положень частин сьомої, дев'ятої, пункту 2 частини шістнадцятої статті 236-8  Кримінально-процесуального кодексу України від 30.06.2009р. N 16-рп/2009 // База даних «Законодавство України»/ВР України. URL:  http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/v016p710-09 (дата звернення 09.12.2016).
8. Конвенція про захист прав людини  та основоположних свобод. Офіційний переклад. Ратифіковано Законом № 475/97-ВР від 17.07.97р. URL:  http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/995_004 (дата звернення 09.12.2016).
9. Рішення Конституційного Суду України  у справі за конституційним зверненням громадянина Осетрова Сергія Володимировича щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 55 Конституції України, частини другої статті 2, пункту 2 частини третьої статті 17 Кодексу  адміністративного судочинства України, частини третьої статті 110, частини другої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України та конституційним поданням Вищого спеціалізованого  суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо офіційного тлумачення положень статей 97, 110, 234, 236 Кримінально-процесуального   кодексу України, статей 3, 4, 17 Кодексу адміністративного судочинства України в аспекті статті 55 Конституції України (справа про оскарження бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо заяв   про злочини) від 14.12. 2011р. N 19-рп/2011 // База даних «Законодавство України» / ВР України. URL:  http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v019p710-11 (дата звернення 09.12.2016).
10.  Науково – практичний коментар до Кримінального процесуального кодексу України 2012р. / ред. рада: В. Г. Гончаренко (голова) та ін. Київ, 2012. 1224с.
11.  Лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності під час досудового розслідування» від 09.11.2012  № 1640/0/4-12. URL: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/v1640740-12 (дата звернення 09.12.2016).
12.  Лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання порядку здійснення судового провадження з перегляду судових рішень у суді апеляційної інстанції відповідно до Кримінального процесуального кодексу України» від 21.11.2012  № 10-1717/0/4-12. URL: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/v1717740-12 (дата звернення 09.12.2016).