Право підозрюваного на оскарження незаконного затримання

Доцільність проведення наукового аналізу законодавчого врегулювання   права сторони захисту на оскарження незаконного затримання зумовлена тим, що Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – КПК України)  прямо не закріплює відповідну процесуальну можливість  підозрюваного. Разом з тим, проблема незаконного затримання в Україні залишається актуальною і потребує запровадження дієвих процесуальних механізмів боротьби із нею. Зазначене питання було предметом дослідження таких науковців, як Ю. Грошевий, О. Шило, Т. Чорноморець, О. Яновська, А. Шаркова, Т. Ільєва, С. Пшенічко, В. Добрянський, М. Макаров. При цьому, ми вважаємо, що існуюча процесуальна невизначеність викликає необхідність більш глибокого і детального наукового аналізу вказаної проблеми.

Як зазначає Д. М. Валігура,  Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод передбачають, що особа, яка позбавлена свободи, невідкладно має бути доставлена до судді чи іншої посадової особи, якій за законом належить право здійснювати судову владу; при цьому затримана особа має право на розгляд свої справи в суді з тим, щоб суд міг винести рішення щодо законності затримання. Оскарження до суду дій і рішень посадових осіб, які здійснюють кримінальне судочинство, у тому числі, рішення про затримання особи за підозрою у вчиненні злочину, виступає однією з важливих правових гарантій забезпечення прав, свобод і законних інтересів людини. Розгляд судом таких скарг є однією з форм судового контролю. Саме такий порядок оскарження дозволяє оперативно та своєчасно під час досудового розслідування попереджати та усувати порушення закону на стадії досудового розслідування, відновлювати права та законні інтереси учасників кримінального судочинства. Саме тому кримінально - процесуальний закон повинен передбачати чіткий, детально врегульований механізм подання, розгляду та вирішення скарг на дії (бездіяльність) і рішення органів досудового розслідування, прокурора.

Ми вважаємо, що закріплений ст. 208 КПК України перелік випадків, коли затримання може бути проведено службовою особою без ухвали слідчого судді, є підґрунтям для незаконних затримань. Адже, використане в зазначеній статті формулювання «безпосередньо після вчинення злочину» є досить широким і потребує додаткового процесуального роз’яснення.  Також  проведення затримання на підставі показів очевидців, на наш погляд, є протиправним. В 2015 році було доповнено ч.1 ст. 208 КПК України і закріплено, що уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі, також  у випадку, якщо є обґрунтовані підстави вважати, що можлива втеча з метою ухилення від кримінальної відповідальності особи, підозрюваної у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого корупційного злочину, віднесеного законом до підслідності Національного антикорупційного бюро України. На нашу думку, в такий спосіб законодавець обмежив гарантії права на свободу для певних громадян лише на підставі наявності підозри у вчиненні корупційних злочинів. Ми вважаємо, що відповідно до вказаного виду  затримань  повинен бути передбачений обов’язковий судовий контроль щодо додержання вимог законодавства особами, здійснившими затримання, ініціатором якого має право виступити  затримана особа як скаржник.

Досліджуючи питання оскарження незаконного затримання, важливо встановити момент, з якого почалось затримання, і коли особа набуває процесуальний статус затриманого. Проаналізувавши норми чинного кримінального процесуального законодавства, ми дійшли висновку, що  особа не вважається  затриманою до моменту  доставки її до уповноваженої службової  особи. На нашу думку, така позиція законодавця порушує  конституційні  права особи на свободу та особисту недоторканість. В зв’язку з цим, на підставі проведеного дослідження, ми вважаємо, що  доцільно розширити ст. 3 КПК України наступним визначенням поняття затриманого, а саме: затриманий – особа, яка поза своєю волею обмежена в праві вільного пересування  уповноваженою службовою особою або особою, яка здійснила затримання  відповідно до ст. 207 КПК України.

Слід зауважити, що законодавець  в ст. 207 КПК України не встановив чіткого часового обмеження, в межах якого повинна відбутись доставка особи . Застосування поняття «негайно» в даному випадку, на наш погляд, є неприпустимим, враховуючи, що відбувається обмеження конституційних прав і свобод особи. Строк затримання особи,  встановлений ст. 211 КПК України, відраховується з моменту затримання, тобто з моменту, визначеного ст. 209 КПК України.Встановлена суттєва прогалина законодавства  може бути підставою для незаконного позбавлення волі особи на невизначений час.

На нашу думку, ст. 209 КПК України  підлягає обов’язковим негайним змінам, тому що є вкрай нечіткою, ставить під загрозу конституційні права та свободи затриманої особи. Більш детальна  законодавча конкретизація  часу і  місця затримання дозволить правильно встановлювати момент затримання, виключить виникнення неоднозначних тлумачень та припущень, які можуть порушувати права та інтереси затриманого. Цілком вірним є висновок  Басистої І. В. про те, що у практичному сенсі досить важливо, щоб вся інформація стосовно місця затримання та періоду часу, протягом якого продовжується позбавлення волі, заносилася до протоколу.Тому слушно зазначено Слинько С., що й міжнародні документи, які встановлюють стандарти поводження з в’язнями, вимагають деталізації всіх обставин затримання у відповідному протоколі. Зокрема, у Зводі принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню чи ув’язненню в будь-якій формі, міститься вимога стосовно необхідності занесення до протоколу всіх відомостей щодо причин затримання, його часу, відповідних посадових осіб правоохоронних органів, які здійснювали затримання, а також точні дані щодо місця тримання.

В разі законодавчого закріплення процесуального права особи на оскарження слідчому судді незаконного затримання не можна залишати невирішеним питання судового розгляду відповідної скарги. На наш погляд, порядок розгляду скарги, закріплений ст. 306 КПК України, в даному випадку є неприйнятним. Ми вважаємо, що необхідно законодавчо закріпити вкрай скорочений процесуальний строк для судового розгляду слідчим суддею скарги щодо незаконності затримання. Судовий контроль за досудовим розслідуванням в таких випадках має бути негайним задля досягнення максимальної ефективності. Відповідна скарга повинна бути розглянута на протязі 24 годин з моменту її надходження до суду.

Слід підкреслити, що в разі здійснення затримання на підставі ухвали слідчого судді  процесуальна можливість її оскарження у затриманої особи відсутня. Адже ст. 190 КПК України визначає, що ухвала про дозвіл на затримання оскарженню не підлягає. Проте, ми вважаємо, аналіз ст. 206 КПК України дає обґрунтовані підстави для висновків, що це не позбавляє затриману особу права на оскарження незаконних дій процесуальних осіб, які мали місце під час затримання, як слідчому судді, так і прокурору.

Ми вважаємо, що адвокати мають бути включені до кола осіб, затримання яких не може проводитись без ухвали слідчого судді, з метою усунення тиску та недопущення перешкоджання в наданні правової допомоги. В даному випадку судовий контроль щодо законності затримання повинен бути обов’язковим.

Практичне запровадження у вітчизняному законодавстві дієвого процесуального механізму оскарження незаконного затримання залежить від нормативного врегулювання самої процедури затримання. Чітка регламентація  нормами кримінального процесуального законодавства всіх прав і обов’язки учасників затримання надасть можливість захистити особу від протиправних дій та бездіяльності. Проведеним науковим дослідженням встановлено, що КПК України прямо не закріплює право особи на оскарження слідчому судді незаконного затримання, в зв’язку з чим має місце неоднакова судова практика. Визначення в КПК України поняття законного затримання є, на нашу думку, неповним, через що є підставою для процесуальних зловживань сторони обвинувачення, порушення прав затриманих осіб і ускладнює можливість захисту від незаконних дій та бездіяльності шляхом оскарження незаконного затримання. Процесуальна невизначеність у вітчизняному законодавстві  питання, що є предметом наукового дослідження,  призводить до зростання кількості незаконних затримань в Україні, протиправного тиску на адвокатів, порушень  положень  Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини  як джерел кримінального процесуального права. Доцільним є  запровадження відповідних змін до КПК України, які б чітко врегулювали право на оскарження слідчому судді незаконного затримання, підстави, процесуальний порядок та строки судового розгляду відповідних скарг, їх виконання. На нашу думку, право затриманого на ініціювання проведення судового контролю відносно законності вчинених щодо нього дій чи бездіяльності повинно бути беззаперечно гарантовано державою з метою додержання загальних засад кримінального провадження, передбачених ст. 7 КПК України. Відсутність в КПК України нормативного закріплення вказаного процесуального права  затриманого вказує на його недосконалість, невідповідність  положенням  Конституції України, а також іншим джерелам кримінального процесуального законодавства України, визначеним ст. 1 КПК України.